• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Літературне життя
• Письменники Прилуччини
• Маринчик Станіслав

СТАНІСЛАВ МАРИНЧИК

МАРИ́НЧИК Станіслав Гаврилович народився 25 липня 1937 року в м. Ічня Чернігівської області – письменник, есеїст. Член НСПУ (1996), НСЖУ (2004), НСКінУ (2009). Літературно-мистецької премії ім. М. Ко­­цю­бинсь­­кого (1971, 1979, 1985, 1987), ім. С. Ва­­сильченка (2005), літературної премії ім. М. Гоголя «Тріумф» (2006), «Благовіст» (2007), ім. П. Куліша (2014), журналістської премії ім. В. Плюща (2006). Нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня (2017). Закінчив Бєлгородський педагогічний інститут (РФ, 1970). Помер 29 грудня 2021 року в м. Ічня Чернігівської області.

Основу художніх творів С. Маринчика складають моральні та соціальні конфлікти, що оголюють прихований драматизм реального життя. Свої задуми втілював у прозі, поезіях, есеях, документальному кіно. Героям творів надавав індивідуально-психологічних рис характеру. Окремі твори перекладені російською, білоруською, польською, румунською, грузинською, ґаґаузькою, кримськотатарською, узбецькою, казахською, англійською мовами. Засновник і голова Ічнянського районного об’єднання літераторів «Криниця», головним редактором однойменного літературно-мистецького альманаху. Автор кінопортретів про видатних земляків та багатьох сценаріїв телевізійних документальних фільмів. Підготував книгу нарисів про видатних уродженців Ічнянщини «Сузір’я талантів» (3-є вид., Ніжин, 2014). Про С. Маринчика створено т/ф «Зустріч для вас» (1997, автор Л. Боднарук, Чернігівська обл. телерадіокомпанія «Сівер-центр»).

Основні твори

Біле латаття: Повісті, оповідання, вірші, кіносценарії. Чг., 1995; Твори: У 2 т. Т. 1. Полустанок смерті: Повість. Квітка папороті: Кінороман. Т. 2. У нас в Озерах: Кіноповість. Днів і ночей таємниці: Роман, оповідання. Чг., 2001; Срібне весілля: Роман. Чг., 2002; У нас в Озерах: Кіноповість. Чг., 2011; Із денця мого серця: Романи та пісні. Ніжин, 2012.

ВИШНЕВИЙ ЦВІТ

З кожним кроком йти ставало все важче. Застуджені суглоби скрипіли, мов немащені шестерні. Колючий вітер пробирав до кісток, сушив до крові порепані губи, вичавлював з очей льодяні кульки.

Маша на ходу зачерпнула жменю снігу, піднесла до палаючих губ, але спраги не втамувала. Знахабніле вороння хмарою кружляло над головами, супроводжуючи колону.

Полонені повільно вибиралися з вибалку. Попереду замаячіло село, посеред якого височіла церква. Вечоріло. «Мабуть, у церкві будемо ночувати, – подумалось Маші. – Хоч і недалеко начебто, та чи дійдемо?»

Тупий біль проймав усе тіло, стискав серце. І оте непрохане «чи дійдемо?» підступно заповзало в душу, пускаючи коріння.

Десь позаду злодійкувато ляснув постріл. Дівчина здригнулася: знову смерть, знову хтось упав. Вже вкотре за сьогодні!.. Новий постріл (цього разу попереду) ніби розірвав обруч, що до болю стискав скроні. «Ні, ні! Ні в якому разі не треба падати! Треба йти… Бо хода – це життя!»

Коли колона проходила засніженим селом, Маша ледве трималася, земля хиталася під її ногами. Гурти жінок, дітей, стариків заповнили й без того вузьку вулицю, сумно вдивляючись у полонених, сподіваючись побачити когось рідного чи знайомого. Нараз гнітючу картину, супроводжувану окриками конвоїрів, сколихнуло:

– Доню! Донечко моя! Що ж вони тобі, іроди, заподіяли?– якась літня жінка,

розчепіривши руки, притьмом кинулася до Маші.

Невисокий, миршавий у залізних окулярах конвоїр перетнув їй дорогу.

Але жінка, обминувши його, доскочила колони і стисла Машу у міцних обіймах.

Конвоїр хотів було відтягти жінку, та де там! Її гнівні очі немовби спопеляли його. Закривши дівчину собою, жінка випросталась на повен зріст і вигукнула:

– Це моя донька! Стріляй, гнидо! Стріляй! Нічого й нікого я не боюся. Мені вже й помирати можна, а дитину на поталу не дам.

Мабуть, крім бомб та куль, існує на світі могутніша сила. Це сила материнської відваги. Слова, що їх вигукувала жінка, ніби загіпнотизувала чужинця. Багато всього, мабуть, він бачив на своєму віку, а свідком такого був уперше. І коли жінка з Машею зникла за високими сніговими заметами, конвоїр не кинувся їх наздоганяти…

До хати жінка вела Машу городами. Збудженим і схвильованим голосом говорила:

– Все життя хотілося мені мати донечку. Ост таку, як ти, синьооку, біленьку… Та так і не судилося. Аж бач, сьогодні доля змилостивилася. Побачила тебе, наче щось рідне побачила. Здається, що ти нашого роду, що знаю тебе з самого малечку, – старенькій перехопило подих і вона на мить зупинилася. – Очі в тебе такі рідні, волосся біляве, таке ніжне… Я подумала: або помру, або врятую цю дівчинку.

Переступивши поріг низенької затишної хати, Маша, нарешті, відчула тепло людського житла, зрозуміла, що тут вона зігріється і відпочине.

– Бабусю, як вас звати?

– Любов Тарасівна, моя дитино. А по вуличному – Любисток. Чому так? Бо з дитинства знаюся на травах, лікую людей…

Стіни й закутки були обтикані і завішені різноманітним зіллям. Здавалося, снопики засушеного зела звідси не виводяться. Це вони створюють аромат степу.

Любов Тарасівна обережно розрізала брудну пов’язку, на якій поверх шинелі висіла ліва рука дівчини, промила рани теплою водою. Потім затопила піч, готуючи різні відвари та настої. Від трав’яного трунку у дівчини трішечки паморочилась голова. Старенька дбайливо зняла з Маші почорніле лахміття, налила у вербові ночви води з травами і почала її купати. Обхлюпуючи та поливаючи дівоче тіло запашним літеплом, вона лагідно примовляла, а потім запитала:

– А як же звати тебе, доню?

– Маша…

– А звідкіль же ти будеш, серденько?

– Із Смоленська… А мама моя казала, що бабуся родом із ваших місць, із Чернігівської губернії. Незадовго перед революцією 1905 переїхала вона до витоків Дніпра, і там назавжди оселилася. А ще розповідали, що бабуся моя була чудовою вишивальницею…

Останні слова привернули увагу Любові Тарасівни:

– А як же твою бабусю звали?

– Софія Тарасівна…

– Ой лишенько! Та невже це правда?

Зі сльозами радості почала цілувати розгублену дівчину:

– Яке щастя, яке щастя!.. То ж моя найстарша сестра Софійка… Нас у матері було п’ятнадцятеро. Я останньою народилася… Про те, що наша Софійка десь на чужині вишиває для генеральші, чула від наших батьків. Вони й померли, сердешні, не дізнавшись, куди пани завезли їхню первісточку. А виросло нас лише восьмеро, решту Бог прийняв ще маленькими. А твої ж батьки де? – допитувалася Любов Тарасівна.

– Бабуся з дідусем і всі їхні діти, крім моєї мами, померли від тифу. Я у тата й мами одна. Вони були лікарями й загинули під час бомбардування шпиталю. Я працювала поряд з ними медсестрою, контуженою й пораненою потрапила в полон…

Довго розповідала дівчина про свої поневіряння, розчісуючи дерев’яним гребінчиком вимиті вперше за довгі місяці коси. Мало не прохопилося, що тепер у неї нікого не лишилося, бо ще не встигла усвідомити щасливої зустрічі з родичкою. Ця жінка врятувала її від вірної смерті, дала їй друге життя. Тепер вона єдина для неї і найдорожча на всьому білому світі.

А Любов Тарасівна, водночас плачучи і сміючись (бо страшне горе поєдналося з радістю), накриваючи стіл, примовляла:

– Не підвело мене серце. Щось-таки воно чуло…

Від материнської ласки і від трав цілющих повеселіла дівчина. Пташкою пурхнула по

хаті:

– Ой, бабусю! Що я бачу? Живі квіти? – тулячись до білого, як молоко, суцвіття, що у великому глиняному глечику стояло на підвіконні, все ще не вірила власним очам Маша.

– Звідки у вас на початку березня?..

– У цвіті цьому, доню моя, – сила. Моя покійна, хай царствує, мати вчила мене: у кого в хаті взимку вишнева галузка розквітає, той страху не відає… Хто чарівне слово знає, той ворога перемагає… Все своє життя, доню, кохаюся у квітах, та вишневий цвіт мені наймиліший. Я дарую тобі цю галузку і зичу, щоб ти була сильнішою за будь якого ворога і завжди перемагала…

І здалося, що сніг за вікном, теж пахнув вишняком, квітучим садом, ароматом життя…

Маринчик С., Вишневий цвіт // Станіслав Маринчик. Біле латаття : Повісті, оповідання, вірші, кіносценарії. – Чернігів : Редакційно-видавничий відділ, 1995. – С. 69.

Коментарi