• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Літературне життя
• Письменники Прилуччини
• Кочубей Ніна

Ніна Кочубей

КОЧУБЕЙ Ніна Миколаївна народилась 8 грудня 1953 року в селі Сокиринці на Чернігівщині. У 1971 році закінчила із золотою медаллю Сокиринську середню школу, у 1975 році – з відзнакою факультет англійської мови НДПІ ім. М. Гоголя. Працювала вчителькою англійської мови в Срібнянській середній школі та в Прилуцькій гімназії №5 ім. В. Затолокіна.

Друкувалася в журналах «Українська мова й література в середніх школах,гімназіях, ліцеях та колегіумах», «Жінка», «Літературний Чернігів», «Дніпро» та в періодичній пресі.

У 2011 році вийшла збірка прозових творів автора «Замальовки з натури». «Земні миттєвості» - це друга книга Ніни Кочубей. Їх об’єднує форма викладення – мала проза (оповідання, есе), невигадані герої та історії, стиль класичної художньої літератури і постійна емоційна експресія – від сліз радості за героїв, які порозумілись чи осмислили свої вчинки (« Вони зайшли до кав’ярні») до щирої посмішки із тих кумедних ситуацій, в які вони потрапляють («Привіт сірому вовчику»). Авторка не випробовує якісь кітчеві варіанти у мовній стилістиці, тому її проза нагадує хрестоматійні твори, обов’язково із глибоким повчальним підтекстом.

Нариси «Боюся весни» та «Ти мене чуєш» присвячені пам’яті чоловіка Миколі Михайловичу Кочубею, відомому в місті художнику, члену Спілки художників України. Зображення його картини «Волошки» письменниця використала для оформлення обкладинки книги.

Варто зазначити, що творча гілка у родині Ніни Миколаївни проростала здавна. Її дід, Горбенко Василь Дмитрович, був із сім'ї кріпосного лікаря, якого Галаган (не доведено котрий із роду) виміняв у ічнянського поміщика за собаку. Григорій Павлович Галаган дав вільну родині Горбенків ще до скасування кріпосного права. Так ось, талант саме діда Ніни Миколаївни, Василя Дмитровича, помітив Григорій Галаган. Чоловік умів гарно малювати і мав славу художника-самоучки.

Персонажі творів Ніни Кочубей живуть поруч. Вони дуже різні за віком, характерами, світосприйманням. Їхні історії іноді сумні й щемні, іноді смішні й кумедні. Проте за звичайними вчинками і подіями авторка знаходить тонкі душевні переживання та емоційний стан своїх героїв.

ВЕСНА – ЦЕ НЕ ПРОСТО ПРОБУДЖЕННЯ

Знаєте, коли наступає весна? Та тоді, коли вже несила залишатися в будинку, і десь на підсвідомому рівні увесь твій організм прагне вирватись із нього на волю, надвір. Вдихаєш на повні груди свіже, морозне, запаморочливо-чисте повітря і не можеш напитися тієї життєдайної свіжості. Ще можуть лежати сніги, ще не чути співу птахів, але відчувається, що у природі вже відбулися якісь зміни, з’явилося щось таке, що примушує радіти тою бентежною радістю, яка хвилює, і вселяє віру в краще, і примушує відчути нестримну свободу.

Весна – дивовижна пора. Це не просто пробудження. Це передчуття чогось нового, передчуття змін, це торжество життя.

Небо, особливо ранньої весни, високе й прозоре, воно вражає свіжістю і яскравістю кольорів. Здається, що в повітрі звучить вишукано-елегантна музика Моцарта.

А птахи! Ось кому можна позаздрити. Як уміють вони, забувши всі труднощі тої холодної пори, коли було холодно й голодно, так щиро радіти приходу весни. . Як вони щебечуть, як вихваляються один перед одним чарівністю й діапазоном своїх голосів. Їхній спів налаштовує на святковий і разом з тим трішки піднесено-хвилюючий лад. Це хвилювання приємне, воно наповнює приємністю і снагою життя.

Завжди пригадую ті часи, коли я була дитиною. Здається, що весни тоді були особливі, а саме якимось незвичайним і неповторним запахом. То був запах відталої землі. Вона виглядала темними острівцями поміж пластами обважнілого снігу. І серед торішньої жухло-коричневої трави можна побачити ледь-ледь зелені травинки. То зароджувалося нове життя.

Пізніше все розквітне й буятиме яскравими кольорами. Повітря буде духмяне, п’янке, наповнене пахощами квітучих садів. Солов’ї чаруватимуть віртуозним виконанням радісних пісень.

І хіба що зовсім уже глухе й зашкарубле серце не відгукнеться на той спів трепетно й ніжно, не захлинеться хвилею любові й солодкого щему від такої простої і водночас величної земної краси.

Вулиці, як тоді ще не були закуті в кайдани асфальту, поблажливо давали простір талій воді. Вона ревіла, загрозливо гуркотіла і повільно, але дуже наполегливо вимивала такі глибокі рівчаки, що їх було важко перейти. Часто чули, як то тут, то там буксували машини, намагаючись вибратися з пастки, яку створила весняна повінь.

А вода все бігла й бігла кудись, утворюючи коловороти й гребені там, де були нерівності в бурчаках. Вона була темна, а її нестримний і якийсь лютий у своїй потужності потік сіяв неясну тривогу і нараз завзяття у дитячих душах. Із учнівських зошитів ми виривали аркуші паперу, робили човники й пускали їх на воду. Потім довго бігли за тими човниками, ніби проводжаючи в далеке плавання, аж поки вони зникали вдалині. Бувало, вода закручувала їх немилосердно й безжалісно на якихось «підводних рифах» і вони, протримавшись трішки, безвільно тонули у темній воді. А нам було так шкода їх.

Я брала свою маленьку сестричку за руку і вела «на природу». Їй було років три. Це маленьке тендітне і дуже симпатичне створіння з великими блакитними очима і біленьким волоссячком. Мені дуже хотілося навчити її робити спостереження за всіма тими змінами, що відбуваються навколо. Виходячи, я прихоплювала зошит і олівець, бо мала намір записувати все, що сестричка помітить. До нашого городу примикав великий аптечний сад. У ньому росли яблуні, а ще – було багато американських кленів. Восени ми зривали з гілок сухі суцвіття І, безтурботно граючись, підкидали їх угору. Вони, красиво кружляючи, ніби метелики, летіли на наш город. Це було дійсно красиве видовище, нам було дуже весело. А весною мама й бабуся з жахом побачили, що значна частина городу повністю покрита зеленими паростками американського клена. Довелося докласти немалі зусилля, щоб позбутися того лиха.

Я водила сестричку поміж кленів і яблунь. Місцями земля вже відтала і від неї йшов приємний весняний дух. Яскраво світило сонце, і небо було надзвичайно синє.

Я розкрила зошита й запитала Оленку: «Що ти бачиш?»

– Дерева, сніг, сонечко, – відповіла Оленка. Я записала її відповідь.

– Яка це пора року? – продовжувала я.

– Весна, – була відповідь.

Але мені так хотілося, щоб Оленка відчула ще й той своєрідний весняний запах, який ішов від землі.

– Що ти ще відчуваєш? – не відставала я.

Оленка, не розуміючи, дивилася на мене.

– Ну, чим пахне? – це вже я підказувала відповідь.

Сестричка кумедно морщила лобика, зводила докупи бровенята, щось силувалась відповісти, але не розуміла, що я від неї вимагаю. Їй так хотілося догодити мені, але вона не знала, що для цього потрібно сказати. А я теж не могла збагнути, ну як це можна не відчувати того приємного, такого весняного запаху відталої землі.. Мені було страшенно прикро. Розчаровано я записувала в зошиті: «Пахне земля».

Потім ми ішли на вулицю. І там повторювалося майже те саме. Тільки цього разу я хотіла, щоб сестричка почула гуркіт та шум талої води.

Попереду в нас було ще багато таких весен, всі вони вражали і наповнювали радістю наші серця. Але ті, на які ми дивилися дитячими очима, відкриваючи для себе красу природи пізнаючи світ, залишилися в пам’яті, як особливі й неповторні.

Кочубей Н., Весна – це не просто пробудження // Ніна Кочубей. Замальовки з натури : оповідання, спогади, публіцистика – Чернігів : «Видавництво «Десна Поліграф» 2011, – С. 143.

Коментарi