Розмір шрифту:
A+
А
A-

Олеся БІЛОЦВІТ

До України

Зазирни в мої очі не випадково,

Відшукай непророслі паростки див.

Бо збулося пророцтво – явилося слово!

Від Землі і до Неба печалі змив

перший дощ,

перший сніг,

як перше мовчання…

Стрімголов прокотившись на хвилі снів,

все збулось,

все спізнилося,

все востаннє…

І павук-хрестовик павутиння сплів.

Обійми мої очі, як день настане,

Не вслухайся у шепіт мокрих беріз –

перший дощ,

перший сніг

і Сонце рум’яне

На долонях Планети вітер приніс!

Білоцвіт О., До України // Олеся Білоцвіт. Передчуття наближень : вірші. – Чернігів : РВК «Деснянська правда», 2004. – С. 8.

Валентина ГРИБЕНКО

Пошлють жадану благодать

Моїй Вкраїні світлі сили

Та слід перемогти ту рать

Яка готує вже могилу.

Шепоче потайна: «Корись…»

Залякує і бенкетує,

І свічі гасить: «Не молись…»

І душі залюбки купує.

Ти не здавайся і не смій

За тлінне совість віддавати.

Зерно добра у світі сій,

Колись врожай ти будеш мати.

Грибенко В., Пошлють жадану благодать // Валентина Грибенко. Золоті дні : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2012. – С. 5.

Валентина ГРИБЕНКО

Ворогам України

У вас голодоморів не було,

Не розпинали Стуса й Чорновола.

І не чорніло золоте село,

І ви не йшли по вогняному колу.

Ви, мабуть, не читали «Кобзаря»

І Біблії, напевно, не гортали.

Третеся чомусь біля вівтаря,

Хоч в Україні ви – вандали.

Тупцюєтесь на перлах чарівних

Моєї мови, що стікає кров’ю.

Ви хочете, щоб мій народ затих,

А він співає, сповнений любов’ю.

До вас він колосочком гомонить.

Та схаменіться, люті фарисеї!

Народ живий! І мова буде жить!

Душа ж бо невмируща, вічна в неї.

Стікають сльози із мого пера,

Я чую плач невинно убієнних.

А в серці – щем, всесвітняя жура,

Та мій народ вкраїнський незнищенний!

Грибенко В., Ворогам України // Валентина Грибенко. Дзвони любові : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2016. – С. 9.

Валентина ГРИБЕНКО

В моїм засмученім краю,

В моїй заплаканій Вітчизні

І я заплакана стою,

Хоч є тут люди добрі, чисті.

І сяють справжні імена,
Діла митців сягають неба.

Їх не потрібно обминать,

А ними всім пишатись треба!

По-християнськи слід нам жить,

Ділити порівну хлібину.
Молити Господа, молить,

Аби зберіг він Україну!

Грибенко В., В моїм засмученім краю // Валентина Грибенко. Дзвони любові : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2016. – С. 5.

Валентина ГРИБЕНКО

Чернігівщина

Чернігівщино, краю мій,

Де чорнобривці пахнуть, м’ята.

Скільки тепла в красі твоїй,

Любові й щедрості багато!

Хлюпоче чарівна Десна.

Співає Удай пісню тиху

І сяйво з неба вирина,

На повні груди радість диха.

Поезій пишуться рядки.

Ліси чарують і діброви.

Талановитий ти такий,

Мій краю славний, пречудовий!

Шевченко часто тут трудився.

Ще пам'ять бережуть дуби!

Під ними він писав, молився

В обіймах радості й журби.

Тут жив Довженко і Тичина,

І Коцюбинський теж творив.

В Прилуках наших старовинних

Іоасаф святий ходив.

Церкви виблискують, собори,

Співа заквітчана земля.

І все тут рідне, неповторне:

Дерева, люди і поля.

Вражає скверів величавість,

І задум у очах ставків.

Вплітає сонце свої чари

В віночок рідних диво-слів.

Тут все буяє, манить, кличе.

І гомонить: «Не забувай!»

Мої журавлики курличуть

Про найдорожче – рідний край.

І сива давнина шепоче:

«Співав тут славний Вересай!»

Шануй свій край, вивчай охоче,

Травинку кожну захищай!

Грибенко В., Чернігівщина // Валентина Грибенко. Дзвони любові : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2016. – С. 10.

Валентина ГРИБЕНКО

Сини України

За кого воюють, життя віддають?

Думки, мов сновиди, снують і снують.

І чути зловісне: «За тих глитаїв,

Що ділять цю землю. За багатіїв».

За що ж ви воюєте, друзі мої?

За те, щоб співали завжди солов’ї,

За волю держави, за сонячні сни?

За наше майбутнє воюють вони!

За долю Вітчизни і гідність свою

Вони найдорожче – життя віддають.

А ще воюють, щоб ми із тобою

Пишались, що є справжні герої.

Бо ті, хто на соді – наша еліта,

Воїни світла і совісті діти.

Це ангели світу, що проти пітьми,

Усіх захищають своїми крильми.

За що ж воюють? За що воювати?

За душу людську і всміхнену матір.

Щоб ми покаялись і стрепенулись,

Цінності вічні щоб повернулись.

Щоб землю тішили, мовби дитину,

Палкіше за все любили Вкраїну!

Грибенко В., Сини України // Валентина Грибенко. Дзвони любові : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2016. – С. 10.

Валентина ГРИБЕНКО

Мій край

Ти чуєш величні і горді слова –

Це пісня у Всесвіт злітає.

Жива Україна моя. Ще жива,

Бо як вона гарно співає.

Схвильовані верби стрічають мене

Й хатина вкраїнська врочиста,

Ось зараз у душу мені зазирне

З любов’ю пахучий любисток.

Старезний колодязь мене упізна,

Садок зашумить таємниче,

В танку закружляє красуня-весна,

Мої журавлі закурличуть.

Задивляться в очі ясні рушники,

Органно поглянуть ікони,

Чар-зіллям запахнуть знайомі стежки,

Очистять небеснії дзвони.

Грибенко В., Мій край // Валентина Грибенко. Добрим людям : вірші. – Ніжин : «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008. – С. 12.

Любов ЗАБАШТА

Пісня про Україну

Ти завжди в моєму серці,

Як веселка осіянна,

Україно, Україно,

Сторона моя кохана.

Пшениці у полі грають

Світять води, як Дунаї,

Хлюпотять озера й ріки,

Дорога моя навіки.

Над Дніпровою сагою

Линуть думи за тобою,

Твої ниви волошкові,

Твої долі барвінкові.

Хліб без тебе зачерствіє,

Слово ріднеє зав’яне,

Україно, Україно,

Сторона моя кохана.

Виростай, моя висока,

Червоній, немов калина,

Мов кохана кароока,

Рідна нене Україно!

Забашта Л., Пісня про Україну // Любов Забашта. Устами неложними : вірші. – Київ : Видавничий центр «Просвіта», 2003. – С. 149.

Ганна ІГНАТЕНКО

Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, –

Не може ж так буть!

Павло Тичина

Коли ж ти воздвигнеш, Вкраїно,

Свойого Мойсея-Пророка?

Хто підведе з руїни

Народ твій у час жорстокий?

В Чорнобилі б’ють у дзвони,

Зловісно той дзвін лунає,

Ходить жалоба чорна,

Хустки на жінок приміряє…

Тебе мордували голодом,

Стріляли – не розстріляли,

Пройшлися по душам потоптом,

Мову твою зневажали,

Та, мабуть, межа вже остання:

Зіходить зоря полинна,

Повниться чаша страждання –

Підводься, моя Україно!

Дзвонять в Чорнобилі, дзвонять,

Сідлають вершники коней –

Хай Бог помага і боронить,

Коли розгойдаються дзвони.

Ігнатенко Г., Коли ти воздвигнеш, Вкраїно // Ганна Ігнатенко. У пісню душу переллю… : вірші. – Київ : Видавництво «Молодь», 2007. – С. 126.

Ганна ІГНАТЕНКО

Плач, Україно, плач

Над синами твоїми загиблими,

Над дітьми в час пекельний зачатими,

Над могилами посивілими,

Привселюдно, безкарно розритими, –

Плач, Україно, плач!

Вийде в поле сівач –

Мертве поле, ой мертвеє поле

Не зерном, лютим трунком засіяне

І людським лихоліттям зволочене –

Плач, Україно, плач!

Спікся у грудях той плач,

Ти стоїш і мовчиш. Біль в незрячих очах,

Як вдова на сумнім попелищі

Із дитям неживим на руках, –

Плач, Україно, плач!

Прийдуть, знайдуть, візьмуть

І на глум поведуть

Без одежини, простоволосу,

Онімілу, скривавлену, босу,

Збожеволілу, –

Годі, не плач!

Хай засурмить сурмач,

Поскликає живих і померлих,

Хай попереду йде, товариство веде

І прокинуться сплячі Говерли.

Ігнатенко Г., Плач, Україно, плач // Ганна Ігнатенко. У пісню душу переллю… : вірші. – Київ : Видавництво «Молодь», 2007. – С. 180.

Світлана КОРОБОВА

Моя золота Україно

Ой хміль на калиноньку в’ється!

До хати іду через сад –

А сонце у вікнах сміється,

Чіпля промінцем виноград.

Додому єдина стежина,

Уквітчана радо веде.

Початок бере Україна,

Отут, де цей сонях цвіте.

Откт те глибоке коріння,

З якого і я почалась.

Яке ж небо чисте і синє!

До нього навшпиньки звелась –

А там пісня сонячна лине,

Як звуки, летять промінці.

Моя золота Україно,

Твій сонях тримаю в руці!

Коробова С., Моя золота Україно // Світлана Коробова. Свіжі перли : вірші. – Київ : Вадим Карпенко, 2012. – С. 38.

Світлана КОРОБОВА

Українська мова

У кожної держави – своя мова,

З відтінками і пахощами слова,

В ній велич і могутність Батьківщини,

Вона – відбиток розуму людини.

Чарівність української – в цвітінні,

В яскравості, багатстві мерехтіння,

Вона усіма барвами заграє

До того, хто з любов’ю розмовляє.

Пісенна рідна мова і глибока,

Як синь небес, бездонна, ясноока,

Вона уміє кожного зігріти,

Бо найтепліша мова ця на світі.

Розкаже про моря і про діброви,

І пісню заспіває колискову3,

Яскрава, як веселка кольорова,

Моєї України рідна мова.

Коробова С., Українська мова // Світлана Коробова. Я чую твій голос : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2012. – С. 9.

Ніна КОСТЮК

Україна

Білі хати у тіні вишневих садів,

Вишиванки, червоні корали,

Хліборобські традиції сивих дідів,

Що за волю і щастя вмирали.

Золоті береги сонцем зрошених нив,

Буйних луків розхристані трави,

У потоці цілющому вранішніх злив –

Веселкові ошатні заграви.

Кришталеві глибини озер і річок,

Зеленіє у лузі калина,

Сяйвом тисяч запалених ніччю свічок

Зустрічає тебе Україна.

Костюк Н., Україна // Ніна Костюк. Втаємничені слова : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2013. – С. 44

Ніна ПОЛИВ’ЯНА

Болить мені за Україну

Болить мені за Україну –

Така година не проста

Куди я стогін той подіну,

Як він у серце пророста.

Вже стали мову забувати…

Вкраїнське гублять, а чуже

Несуть у пелені до хати

Оті не українці вже.

І шлях забудуть до порогу,

Де їхні прадіди жили,

З чужим ідуть нога у ногу;

Своє полюбиться коли?

Болить мені за Україну,

За пісню давню, що зника.

Куди я стогін той подіну,

Що зріє розпачем гука?

Полив’яна Н., Болить мені за Україну // Ніна Полив’яна. Музика любові : вірші. – Ніжин : Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. – С. 9.

Ніна ПОЛИВ’ЯНА

Україна

Даруйте мир моїй Вкраїні,

Твердиню, спокій на землі,

Синь неба, співи солов’їні

І лет високий журавлів.

Любіть Вкраїну в щасті й горі,
Любіть таку, як вона є,

Бо Україна – наші зорі,

Бо Україна – це моє.

Любіть за мову і за вроду,

Нехай живуть в віках століть,

За кришталеву чисту воду

І за пісні її любіть.

Полив’яна Н., Україна // Ніна Полив’яна. Струни душі : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2003. – С. 23

Євген ПОСТУЛЬГА

Україно – німа жебрачко

У лахмітті і болячках

Ти стоїш на шляху і плачеш

При тополях, чк при свічках.

Обібрали тебе до нитки

Заволоки і байстрюки,

Навіть крові твоєї злитки

Запроторили в сундуки.

І твого виглядають трупа

Тарганами з усіх щілин,

Щоб доїсти оте, що струпи

Недоїли і не допили.

Але ти не помреш, небого,

Ти на ноги зведешся знов,

Бо завжди була вірна Богу,

Як біблейський страждалець Йов.

Постульга Є., Україно – німа жебрачко // Євген Постульга. Ужинок радості і смутку : вірші. – Ніжин : Видавництво Ніжинського державного педагогічного університету ім. Миколи Гоголя, 2004. – С. 44.

Русь моя – Україно кохана!

Чорні жорна віків не змогли

Стерти в потерть ясні твої храми,

Душу сонячну змріяти в глиб.

Невтямки їм суворим і сивим,

І в нарузі згганяючим зло,

Що нікому зітерти несила,

Що карбоване Богом було.

Хоч ім’я твоє вкрали заброди

І присвоїли шлях твій тяжкий,

Та на терені вишня не вродить,

Як в болоті не виросте Кий!

Русь моя – Україна лелеча,

Невгасима, як правди вогонь

Вже дорогу торують предтечі

Для великого духу твого.

Постульга Є., Русь моя – Україно кохана! // Євген Постульга. Ужинок радості і смутку : вірші. – Ніжин : Видавництво Ніжинського державного педагогічного університету ім. Миколи Гоголя, 2004. – С. 53

Валентина ПОШКУРЛАТ

На небі Вкраїни заплакали зорі

На небі Вкраїни заплакали зорі,

На землю спустились осінні дощі.

Діти Вкраїни в шаленім роздорі,

У герці біснують, мов соми в каплиці.

Ті матері мову кидають на смітник,

Ті владу такк ділять, аж чуби тріщать.

А ті заховались, мов в келі самітник,

І кличуть в підмогу сусідню рать.

Ті злізли на хмари, як Зевс на Олімпі,

А може, сягнуть і в захмарну ще вись?

В тих виросли в горлі від крику поліпи,

А ті, мов ворони, на жертву зійшлись.

Про тебе ж забули в баталіях владних –

Женуть, як і гнали, все далі в загін

Волів роботящих і надто безправних,

Що Бога благають послати їм змін.

На небі Вкраїни заплакали зорі,

На землю спустились весняні дощі.

–Доволі вже нидіть в жалю і недолі,

Здобудем для себе від щастя ключі!

На небі Вкраїни заплакали зорі…

Пошкурлат В., На небі Вкраїни заплакали зорі // Валентина Пошкурлат. Любов благословляють небеса : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня, 2009. – С. 25

Валентина ПОШКУРЛАТ

Цілюща дивина

Моя преславна ненько Україно,

Блакитноока, в зорянім вінку,

Тобі співаю пісню солов’їно,

Любов несу – гарячу і палку.

Ввібрала барви сонячно-блакитні,

Дніпро і Буг ясу-красу несуть.

Моя матусю, я зернята житні

У землю клала – хай же проростуть.

І забуяють на веснянім сонці

Тобі на щастя і на втіху дням.

Тебе зігріти хочеться в долоньці,

Не дати на поталу ворогам.

Тож одягни сорочку-вишиванку,

Калини цвітом косу заквітчай –

І сонячного росяного ранку

Своїх синів і доньок привітай.

Хай співом солов’їним ллється мова

І б’є ключем, неначе з джерела, –

То нашого життя свята основа –

Матуся у дитинстві сповила.

Пошкурлат В., Цілюща дивина // Валентина Пошкурлат. Любов благословляють небеса : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня, 2009. – С. 32.

Борислав СТЕПАНЮК

УКРАЇНА

В перебігу руїнної епохи,

Що обпалила долю і мою,

Не похитнувшись вірою нітрохи,

Як син перед тобою постаю.

Яка ти, земле-преземле, терпляча

(Хто, хто, скарби шукаючи, не рив):

Зліталось, розліталось вороняччя

З Хорольських Ям, із Бабиних Ярів.

Затамувавши пам’яттю всі муки,

З похиленим, ні, піднятим Чолом,

Нескорених батьків сини й онуки

Їх ношу нелегку взяли на руки,

А всім полеглим – хай земля пером.

Який ти, роде-прароде, живущий,

Твій дім – Неопалима Купина!..

Нащадок запорожця, нині сущий,

Гуляй-поле орати почина.

Весняне сонце глянуло промінно:

Пора, козаче! Ратаю, пора!

Яка ти, невмируща Україно,

З снопом пшеничним,

З поглядом Дніпра.

Степанюк Б., Україна // Борислав Степанюк. Обпалена всіма вітрами : вірші. – Київ : Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України», 2009. – С. 12.

Микола ТКАЧЕНКО (Чорновус)

До України

Хто я без тебе?

Хто?

Пагін полину.

Падають зорі в гніздо,

Сльози –

В хустину.

Хто я без тебе?

Хто?

Вітер у спину.

З’їла іржа стремено

Та – не загину!

Хто ми в цім світі,

Хто?

Діти руїни.

Час сколихнув знамено –

До переміни!

Ткаченко М., До України // Микола Ткаченко. Сонце сходить для тебе : вірші. – Чернігів : Видавець Лозовий В.М., 2013. – С. 32.

Микола ТКАЧЕНКО (Чорновус)

Українці мої!..

Поки ми ще єси,

А Славута – України окраса,

В серці кожного з нас

Оберегом краси

Буде нація,

а не раса.

Українці мої!..

Поки ми ще єси

(хоч і тліє Чорнобиль-гримаса)

Світ глядітиме весь,

Мов у краплю роси,

В сиві очі Дніпра

і Тараса.

Українці мої!..

Поки ми ще єси,

Поки гріє нам совість калина,

Бога й долю

До скону просімо, просім,

Аби вічно жила

Україна!

Ткаченко М., Українці мої // Микола Ткаченко. Сонце сходить для тебе : вірші. – Чернігів : Видавець Лозовий В.М., 2013. – С. 33.

Ніна ТКАЧЕНКО

Сон про Україну

Приснилося вчора, що я у Сіднеї.

І небо високе, і райдуг чоло.

Та знаю – не можу прожити без неї,

Яке ж це безпуття край світ занесло?

Слухняна дорога взялась крутизною –

Куди, пречужа, вона доведе?

А осінь присіла на возі зі мною

Та й золотом-листом обрамлює день.

…Світанок збудили дощі і … лелеки.

Так рідно, так голосно в простір кричать.

О нене, то я не в Сіднеї далекім?

Й не треба мені Україну втрачать?!

Ткаченко Н., Сон про Україну // Ніна Ткаченко. Освідчення синього вітру : вірші. – Чернігів : РВК «Деснянська правда», 2003. – С. 13.

Микола ТУРКІВСЬКИЙ

Українець

Українець я!.. Чуєте? Вчуйте!..

Не дивіться на мене ви скоса.

Я не «бидло»… Й не хочу ним бути.

І мене зневажати вже досить!

Українець я!..

Українець!

Українець я!.. Чуєте? Вчуйте!..

З мене ви не робіть «малороса».

Я не хочу ніколи ним бути!

Звали предків колись отак… Досить!

Українець я!.. Чуєте? Вчуйте!..

Хай зневаг всіх десь дінеться осад.

І «козлом» я не хочу теж бути,

І хохлом називати вже досить!

Українець я!..

Українець!

Турківський М., Українець // Микола Турківський. А дні за днями – журавлями : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2005. – С. 14.

Микола ТУРКІВСЬКИЙ

Вкраїнонько

Вкраїнонько! Мамо-матусенько!

Чому ти нещасна така?

Чому опечалені вустонька?

Сльоза на лиці чом гірка?

Ти ж, мамо, родилась вродливою,

Багатою, рідна, була.

Родючою славилась нивою

Твоя благодатна земля.

Мій сину, скажу тобі правду я:

Розкрали багатство моє.

Гнітить мене це, а не радує,

Сам бачиш яке житіє.

Вкраїнонько! Мамо ріднесенька!

Чорнобиль катує тебе.

Не ті вже стрічаєш ти весноньки,

І небо не те голубе.

Не так уже пахнуть акації,

Не ті уже води Дніпра.

Проклята ота радіація

Безбожно людей забира.

Мій сину, говориш ти правдоньку.

Ой важко, ой, важко мені.

Не знаю, як дати і радоньку,

Щоб знов залунали пісні.

Вкраїнонько! Мамо! О ненечко!

Нас розбрат, безладдя з’їда.

Болить в мене серденько-сердечко, –

Біда ж це, біда ж це, біда.

І ми стоїмо, як над прірвою

До неї от-от упадем,

Будь гордою ти! Й непокірною!

Народ твій хай буде вождем.

Мій сиеу, я буду щасливою.

Я вільнап! Звільнилась від пут…

Порадую світ я ще нивою,

Не знатимем бід ми і скрут.

Турківський М., Вкраїнонько // Микола Турківський. А дні за днями – журавлями : вірші. – Прилуки : КП «Прилуцька міська друкарня», 2005. – С. 102.

Віктор ЧЕРЕВАТЕНКО

Плаче ненька – Україна

Тихесенько плаче,

Бо сліз ненастаче,