Тайний посол

Володимир Малик
Частина перша
НАПАД
В останній день грудня 1678 року Арсен Звенигора з Романом Воїновим та Ненком перебралися по льоду на лівий берег Дніпра і понад Сулою попростували на північ. Поспішали, бо хотіли щедрий вечір зустріти в Дубовій Балці серед своїх.
Пронизливий холодний вітер люто шмагав їх по обличчях колючим снігом, сліпив очі, танцював і кушпелив навколо, мов зграя відьом і чортів, застилаючи виднокруг густою білястою пеленою.
Стомлені голодні коні важко брьохалися в імлистій сніговій круговерті, з натугою здиралися на круті горби. А в долинах, у глибоких байраках пурхали по груди в пухкі замети, як у свіже пінисте молоко.
Вершники теж стомилися і їхали мовчки. Арсен прокладав шлях, пильно вдивляючись у неясні обриси горбів і ледь помітних у безпросвітному мороці гаїв, щоб не збитися з дороги. Власне, ніякої дороги не було — пробиралися навпростець, манівцями, але ці манівці були козакові добре знайомі, бо не один раз він тут проїздив. Його товариші цілком покладалися на свого проводжатого, — тому понасували башлики на самі очі, понахиляли голови майже до кінських грив і, здавалося, дрімали.
А хуртовина не вщухала. Небо не просто сіяло снігом. Воно, як велетенський вітряк, тряслося в нестримному гніві й з високості трусило, кидало, жбурляло з-під свого невидимого жорна цілі потоки крижаного борошна, яке зразу ж підхоплював скажений вітрюган і котив понад принишклою землею.
Арсен щільніше прикрив поли кожуха і, знявши рукавицю, теплою долонею зігнав з брів і вій шорсткий намерзлий сніг. А думкою линув у Дубову Балку, в низеньку теплу хатину. Уявляв, як у це передноворічне надвечір'я мати зі Стехою і Златкою готують святкову вечерю, а чоловіки — дідусь Онопрій, Младен, Якуб, Спихальський і Яцько, — упоравшись по господарству, сидять на лавах, за столом та біля лежанки, в якій весело гоготить вогонь, і ждуть щедрівників та щедрівниць.
Щедрий вечір! Багатий вечір! Цього разу ти будеш особливо радісний у господі старої Звенигорихи. Тільки б щасливо добратися до хутора.
Потім в уяві спливає прекрасне личко Златки. На її пухких губенятах блукає сумна усмішка, а в темно-синіх очах причаїлося невисловлене запитання — Арсене, любий, коли ж я діждуся тебе? Коли нарешті ти повісиш на кілочок у глухому кутку хатини свою шаблю-розлучницю, коли — надовго, а чи й назавжди — розсідлаєш свого бойового коня і забудеш про нескінченні шляхи-дороги, про криваві січі, про сповнені тривог і небезпек дні й ночі?.. Вона манила до себе звабливим поглядом, стрункою постаттю, білизною зубів і вітряною розмаяністю важкого чорного волосся. Вона кликала своїм ніжним грудним голосом, в якому вчувалася дивна музика чужих мов і бентежність південних ночей... Златко! Люба моя! Я поспішаю, щоб уже ніколи більше не розлучатися з тобою, щоб навіки назвати своєю і назавжди поєднати наші долі! Я лечу до тебе, чужоземко моя дорога, щоб відтепер і до кінця нашого життєвого шляху бути разом, щоб ти не відчувала себе серед цих широких степів відламаною галузкою. Златко! Я зроблю усе, що в силах моїх, щоб ти була щасливою, щоб моя земля стала для тебе рідною і дорогою...

Говорюща риба

Емма Андієвська

Казка

У великих водах, що існують від віків, серед табунів мовчазної риби у шанованих риб'ячою громадою батьків, народилася балакуща риба. Спочатку, коли риба була маленькою, засмучені батьки сподівалися, що з віком, як їхня дитина вбиватиметься в луску, це мине, як минають дитячі хвороби, але час ішов, риба ставала великою і пругкою, на ній полискувала вже луска, як викута з найліпшої дамаської криці, а балакущість риби, не тільки не зникала, а навпаки набрала такої вправности, що батькам уже незручно стало признаватися, що вони належать до одної родини.

Балакуща риба, яка, крім балакучости й доброго серця, була ще дуже молодою, не розуміла, чому сумують батьки, коли так приємно говорити, адже яка розкіш вимовити слово, а тоді дивитися, як воно кольоровими бульбашками рухається крізь воду, одного разу навіть підсліпуватий хижак, що доживав віку на дні, на свій сором, не розгледівши, що то не черв'як, спокусився цими бульбашками й проковтнув кілька; але бачачи, як батька й матір убиває неслава, що випала на їх долю, якось, коли сонце пронизало води до дна, засвітивши коралові кущі, де так добре було гратись у схованки й гукати на весь голос в коралові діри, жахаючи батьків і сусідів, балакуща риба попрощалася з блакитними водоростями, де жила її рідня, і, війнувши хвостом, попливла шукати іншого табуна.

Але і в іншому табуні говорющій рибі не знайшлося співрозмовника. Хоч і скільки їм риба розповідала пригод, хоч і скільки показувала, як легко й приємно говорити, вистачає тільки розтулити рота, і голос так і стелиться по воді, всі риби, що траплялись на дорозі говіркої риби, мовчки затулялися плавниками й тікали, і скоро до найвіддаленіших закутків великої води стало відомо, що балакуща риба, говорячи без упину, заважає рибам зосередитися, а це порушує гідність риб'ячу. Тому вся рибна громада після ще глибшої, ніж звичайно мовчанки, яка відрізняє риб від інших створінь в присутності старого риба, який славився справедливістю й мудрістю, розглянувши справу балакущої риби, ухвалила безслівний присуд, який був намальований верховодами на верхніх верствах води, бо всі риби малюють, коли вже не можна порозумітися мовчанкою, щоб балакущу рибу видалили з води.

Балакуща риба саме гналася за виводком оселедців, щоб розповісти їм жарт, коли мовчазні виконавці вироку, затуляючись плавниками, щоб їх не оглушило, підплили до говорющої риби і, взявши на спини, одним махом винесли її на берег. Там вони її поставили на ноги, і, вручивши листок, де було намальовано, що їй назавжди заборонено користуватися водяним царством, зникли в глибині.

З цих пір риба стала жити на березі. Спочатку вона трохи побоювалася оточення. Усе тут було нове, зовнішньо нібито великої різниці не помічалося, але крізь кущі не можна було проплисти, і в повітрі, яке так нагадувало глибину, вимовлені слова не лишали за собою найменшої бульки. Крім того, на березі існували рибалки. Балакуща риба не раз бачила їх знизу, нехтуючи забороною.

Тільки крізь воду рибалки виглядали інакше, вони насамперед ніколи не розмовляли й не рухалися, а тепер риба на власні очі бачила, як вони не лише розмовляють, як вона, а й бігають, і напевно серед них можна було знайти не одного співрозмовника.

Як їй хотілося, щоразу, як рибалки вирушали в море, підійти й привітатися, однак кожного разу їй щось заважало завести знайомство, і риба ходила по березі й розмовляла сама з собою.

Можливо, вона так і дожила б віку, якби одного дня, проспавши у холодку довше, ніж звичайно, не побачила недалеко від себе рибалку, що відбився від гурту і лагодив човен, нарікаючи на долю. Почувши так близько від себе розмову, говорюща риба не втрималася. Будь-що-будь, вирішила вона, і зірвавшись на ноги, підійшла до рибалки.

— Дай Боже здоров'я, — привіталася риба.

— Дай Боже, — відповів рибалка.

— Що ти робиш? — спитала риба.

— Я лагоджу човен, а ти що робиш?

— Я шукаю співбесідника, — озвалася риба.

— Гаразд, — мовив рибалка, — я їду на три дні ловити рибу. Сідай у мій човен, ти мені розповідатимеш, щоб я не заснув, та я попереджаю тебе, що я не говіркий.

— Нічого, — відповіла риба, — аби ти слухав, я говоритиму за двох.

З цього часу вони подружили. Риба допомагала рибалці вибирати добрі місця для ловитви, розповідала, що діється на воді й під водою, а рибалка ділився з нею турботами. Невдовзі риба знала не тільки ймення й уподобання усіх його дітей і жінки, а й як виглядає у рибалки в хаті й на подвір'ї, чим він журиться і що думає. Інколи, коли щастило добре продати вилов, рибалка приносив пляшку вина, і вони удвох розпивали її по чарці, приємно гуторячи. Так однієї місячної ночі, коли хвилі були гладенькі, як пляшка, яку вони щойно викинули з човна, рибалка відчув, що ліпшого приятеля, ніж говоряща риба, в нього нема й ніколи не буде, і, сказавши, що його дім — її дім, попросив, щоб риба конче прийшла до нього у гості, бо такого приятеля він мусить показати своїй родині.

— Якщо ти не нехтуєш моїм домом, — закінчив рибалка, — то завтра я чекаю тебе на обід.

— Я не нехтую твоїм домом, — відповіла риба, — адже ми приятелі, все, що моє, то й твоє, тільки я ніколи не ходила до селища, і я не певна, чи знайду твою хату.

— Це так легко, — відповів рибалка, ти лише прав слід он на той пагорбок, а звідти йди прямо. Перша оселя, яка трапиться на дорозі і буде моєю хатою. Я тобі вийду назустріч, але навіть якби мене щось затримало, йди просто до середини, тебе вже чекатимуть.

Єдине тільки прошу тебе, не проспи або не забудь нашого домовлення, бо я покличу знайомих і велю жінці зготувати обід, і, копи ти не прийдеш, я дуже сумуватиму й думатиму, що ти не хочеш переступити порогу моєї хати.

— Я прийду, — сказала риба.

— Я чекатиму, — пообіцяв рибалка.

Наступного дня, ледве сонце вийшло з води, як риба підхопилась і, протерши бризками очі, випростала плечі.

— Я йду до рибалки в гості, — сказала риба сонцю. Та сонце нічого не відповіло. Воно тільки одягло рибу в небачену червону луску, аж по воді сипнули іскри, й піднялося угору.

— Я йду до рибалки в гості, — вимовила риба й пішла берегом.

— Сьогодні мій найліпший приятель прийде до нас у гості, — сказав рибалка жінці, — приятель, якого ще не носила земля. Дивись, щоб усе було найліпше приготоване. Готуй щедро, не жаліючи, все, що в нас є в хаті, постав на стіл, а я ще збігаю докуплю наїдків і напоїв, бо мені тих, що є, видається замало, а все, що моє, те і його, тож не посором мене перед лицем його.

— Ти зовсім уже здурів, — вигукнула жінка, — вічно у тебе приятелі та приятелі, ти б ліпше дбав, чи ми можемо звести кінці з кінцями!

— Якщо мій приятель прийде, — нагадав рибалка, не слухаючи жінки, — скажи, що я зараз прийду, нехай він заходить до хати, я тільки за ріг і назад.

— Якщо твій приятель прийде, — вигукнула жінка, — та рибалка вже був далеко і не чув її слів, що заповнювали собою усе подвір'я, аж горобці ніколи не засиджувалися на цямрині колодязя, і по дорозі, якою прямувала гостя до рибалчиної хати докотився їх відгомін до риби, ще заки їй стало видно оселю свого приятеля.

— Помагай Біг, — сказала риба, угледівши на подвір'ї рибалчиних дітей і жінку.

— Говорюща риба! — закричали в один голос діти, але жінка гримнула на них, щоб вони не галасували й не заважали поратися, бо їй і так ніколи вгору глянути, а тут іще недолугий чоловік запрошує таких приятелів, для яких мало що не з ніг треба збиватися, аби догодити.

— Помагай Біг, — привіталася риба ще раз, вже трохи голосніше, та жінка, яка з ранку до вечора не стуляла щелепів, так багато говорила сама, що не почула, як біля неї риба говорить.

— Дивні звички мають люди, — подумала риба, — вони не вітаються й не помічають інших. Спробую ще раз, якщо мене й цього разу не почують, доведеться повертатися на берег і чекати на рибалку.

— Помагай Біг, — мовила риба, заходячи наперед, щоб жінка її помітила. Але жінка нахилилася, щоб підкинути дров, де в неї варився на відкритому вогні обід, і риба побачила, що її намагання марні.

— Нема ради, — зідхнула риба, — тут усі такі заклопотані.

Може, я колись іншим разом завітаю сюди. Певно я прийшла не в пору, тож нічого не вдієш.

— Бувайте, — вирішила риба й вигнула хвіст, щоб іти. Саме в цю мить жінка обернулася, шукаючи ганчірки, щоб зняти з полум'я казанок зі стравою, що бігла, і її погляд упав на рибу.

— Ще цього не вистачало, щоб на подвір'ї жива риба валялася, — вигукнула жінка. — Нещастя моє, доброго я маю чоловіка, який навіть вилову не здатен донести до хати, не розтрусивши половину по дорозі!

— Я — не вилов, — обізвалася риба, — я говорюща риба. Я приятель вашого чоловіка, і мене запрошено до вас у гості.

Та жінка від власної балаканини не почула риб'ячих слів.

— От і буде доповнення до обіду, — зраділа вона, беручи рибу на ніж і кидаючи її на сковорідку.

— Я риба, — тільки й встигла вигукнути риба, хапаючись за серце, як їй потемніло в очах, і вона зашкварчала на пательні.

— Щось довго нема мого приятеля, — мовив рибалка, повернувшись додому з пляшками в веселих наличках і пакунками. — Я купив усе, що мої очі бачили, й гадаю, приятель утішиться.

— Тобі тільки й думки, що приятель, — сказала жінка. — На щось іншого в тебе нема ні часу, ні очей. Ти вже хочби пильнував вилову, а то розтрусив на подвір'ї найліпшу рибу. Добре, що я вгледіла та засмажила, інакше пропало б добро.

— Я не розтрушував риби, — заперечив рибалка.

— Як це так не розтрушував! — вигукнула жінка, — ти лишив на подвір'ї таку рибу, що я ледве з нею впоралася.

— Риба! — вигукнув рибалка, пригадавши, що він забув сказати жінці, що його приятель — риба, й кинувся до сковорідки.

— Чи ти здурів, — сказала жінка, — чого ти так кидаєшся. Можна подумати, що ти ніколи в житті не бачив смаженої риби.

Глянув рибалка на сковорідку, але смажені риби всі однакові, і рибалка не впізнав свого приятеля. Балакуща риба відрізнялася від інших тільки голосом, без якого вона стала такою, як і решта її братів й сестер.

Довго чекав рибалка на свого приятеля, та балакуща риба не з'являлася. Вже й діти полягали спати, і рибалки почали лагодитися на ніч на ловитву, а риба все ще не йшла. Рибалка кілька разів виходив на дорогу, думаючи, що може, риба не може знайти його оселі, однак риби не було ні на дорозі, ні на березі, де вони удвох розпивали вино, вирушаючи на ніч в море. Хоч і скільки питав рибалка перехожих рибалок, чи не бачили вони його приятеля, говорющої риби, яку він запросив до себе в гості, забувши попередити жінку, що його приятель — риба, йому ніхто нічого не міг відповісти, та й люди тільки похитували головами, чуючи про говорющу рибу, а згодом почали й цуратися. Бо щоразу, повертаючись з моря, рибалки розповідали, як замість їхати з ними на ловитву, рибалка ходить по березі й гукає свого приятеля, а коли витягнуть з виловом сіті на пісок, він припадає до кожної риби і на колінах благає, щоб вона сказала йому хоч одне слово.

— Шкода мені рибалки й говорющої риби. На мою думку, тут провина рибалки, може, навіть більша, ніж його жінки.

— Ти так гадаєш? — позіхнув шакал, якому не хотілося розмовляти.

— Але найбільше мені шкода навіть не рибалки й не риби, а заклопотаної жінки, що не почула риб'ячого голосу.

— Я не погоджуюся з тобою. Рибалка просто сплохував, бо з тим, що носиш у душі, не вільно ні з ким ділитися, окрім хіба найближчого приятеля. А жінка не була чоловікові приятелем уже хоча б тому, що він ніколи не гуторив із нею так, як із рибою. Зрештою, не виключене, що жінка його просто ніколи й не слухала.

— Не доцільно шукати скарбу там, де ти його не закопав, — вела своєї бляшанка. — Саме тому з усіх потерпілих мені найбільше шкода жінки, яка не почула голосу говорющої риби. Риба загинула — це сумно. Однак кожен мусить раніше чи пізніше вмирати. І, як на мене, горе рибалки з приводу загибелі приятеля навіть сумніше, ніж сама смерть риби. Та вмирати, за все життя не почувши голосу риби, — це справді найгірше, що може трапитися людині.

— Може, в наступному втіленні жінка цей голос почує, — нехотя докинув шакал.

— Сумно, що вона не почула цього голосу в цьому житті, — не поступалася консервна бляшанка. — А сум, як відомо, має довгі ноги…

ВКРАДЕНИЙ ПОДАРУНОК

Володимир Читай

Жили собі Заєць з Зайчихою і мали вони трьох синів. Старший таткові допомагав, Середущий – матері, а Молодший – жив у своє задоволення. Так воно у зайців споконвіку заведено: до року награйся, до віку – працюй. Мав Малий час і погуляти, і позбиткувати, і заячих хитрощів повчитися. А найбільше полюбляв нишпорити. Кожний закуток щодня обнюхував.

- Стрибай, де знаєш, тільки нічого без дозволу не рухай! – наказувала мама Зайчиха.

Якось, як нікого вдома не було, помітив він під лавкою незнайомий пакунок. Закортіло Малому дізнатися, що ж там таке. Так кортіло, що терпець увірвався. Зазирнув він у пакунок, а там – м‘ячик червоний. Такий красивий, що очей не звести. Взяв до лап, притиснув до грудей. «От мені б такий!» – замріявся малий. Але згадав про мамин наказ і сховав м‘ячика.

Прийшла Зайчиха, спекла торта і встромила три свічечки.

- У нас сьогодні свято! День народження старшого сина!

Зібралась надвечір уся заяча сімейка і вітали Старшого, і хвалили його, роботящого, а головне – подарували червоного м‘яча.

- А чому не мені? – здивувався Малий.

- Тому що день народження не у тебе! – відповідала мама.

- А коли буде в мене?

- Скоро!

Але минали дні, а день народження не наставав.

За якийсь час зайчик знайшов кольоровий пакунок зі строкатими кульками. «О, це точно мені!» - подумав він. «Напевно у мене день народження».

Цього разу теж був торт. З двома свічками! Святкували день народження Середущого брата. Обіймали, цілували його тато й мама, рідня далека та близька. А Малий не вітав. Він сховався у темному закутку і тихенько плакав, бо і цього разу залишився без подарунка.

Та ось у коморі з‘явився новий мішок. Малий до нього, а там – велосипед! Справжній заячий триколісний велосипед! З катафотами, наклейками і дзвоником! «Мій!» – зрадів малий. Саме про такий йому вже давно мріялось. Бувало що й уві сні ввижався. Раптом йому пригадались червоний м‘ячик та кольорові кульки. «Ні! Цього разу я про себе сам подбаю!» - рішуче подумав Малий. «Сховаю!» Таємно вивіз його з комори і сховав в кущах.

Прийшла мама і заходилася пекти торта. Вона наспівувала веселу пісеньку і час-від-часу гладила Малому вушка.

- Мам, а в нас що, свято? – запитав зайчик, бо знав, що торти готують лише на свята.

- Так, сину! Сьогодні у тебе день народження!

- У мене? – здивувався зайчик, а далі заходився скакати по хаті. – Ура! Ура! Ура! Значить буде подарунок?

- Неодмінно, любий. – лагідно відповіла мама.

Настав вечір. Зібралась уся заяча родина і мама внесла торт. Маленький вогник грався зі свічечкою і крізь полум‘я було видно усміхнених братів і татка:

- З Днем народження, синку! – мама простягнула до нього тортика. – Якщо хочеш, що б справдилося бажання, дмухни на свічку і загаси полум‘я!

«Подарунок хочу» - загадав Малий, набрав повні груди і дмухнув. Свічка згасла.

- А зараз головне! – тато плеснув у долоні. - Яке ж день народження без подарунку! Одну хвилиночку! – Він пішов в комору.

Малий зрозумів за чим тато пішов в комору і точно знав, що велосипеда там немає. «Що зараз буде» - він тремтів і кусав губи.

Через обіцяну хвилиночку тато з‘явився розгублений:

- Нічого не розумію… Був…. Сам поклав… І немає…. Нічого не розумію. – шепотів він і чухав потилицю.

- Зайка, ти не брала? – він повернувся до мами.

- Ні, любий. – та знизувала плечима.

- А Ви, дітки? – тато подивився на синів.

- Ні! – сказав Старший.

- Ні! – сказав Середущий.

- Ні… - ледь чутно прошепотів Малий.

Тато, мама і брати пильно дивилися йому прямо в очі. Малий опустив голову і сказав голосніше:

- Я лісапета не брав.

- Що ж, тоді нас обікрали. Вкрали твій подарунок! А ми хотіли подарувати тобі велосипед. А тепер що? Зіпсували свято дитині, злодюги кляті! Знав би хто, лапи поодривав би… - тато голосно сварився і махав лапами, наче бився з кимось. Ледь заспокоїли. Яке вже тут свято. До торту ніхто й не доторкнувся.

На наступний день, коли всі пішли у заячих справах, Малий поліз у кущі. Три рази вздовж і поперек облазив, але велосипеда так і не знайшов. Став у сусідніх кущах шукати. Марно.

Сів під пеньком і зажурився. «От, я дурень! Ані свята, ані подарунку! І ще настрій усім зіпсував. – згадав він вчорашній вечір. - І ще тато комусь лапи одірве…. Тяжко певно жити без лап» – зайчик подивився на свої. Він уявив, що замість лап у нього куці кукси, і здригнувся від страху і заплакав.

- Сину! – почув він рідний мамин голос. - Ти чому плачеш, любий?

- Боляче мені. Лапи болять!

- Не бійся, зайчику, не бійся. – пригорнула його Зайчиха до себе.

- Мам, а тато… він правду казав, що лапи одірве? – запитав Малий.

Мама змовчала і повела малого додому. А поки йшли, той думав, як важко бути злодієм: і на душі гидко і лап можна позбутися.

Вдома вже були тато й брати.

- Тато! Мамо! Братики! – розрюмсався малий. - Це я зробив. – Він впав на коліна, заплющив очі і простягнув уперед лапки. – Ось мої лапи!

Запала тиша. Тільки куций зайчиків хвостик дріботів, як вчорашній вогник над свічкою.

- От і молодець, що зізнався. – почувся лагідний татковий голос. – Я одразу збагнув, що то ти. Виказав себе отим «лісапетом». Не міг ти знати про нього, якщо б не бачив. Ми сьогодні зранку, коли ти ще спав, схованку твою знайшли. Сліди від коліс на траві залишилися. То ж це було не важко. Важче було з тебе, сину, злодія вигнати. Що б ти зрозумів, що крадене добра не приносить. Бачиш, як вийшло? Сам себе обікрав!

- Пробачте мені. Я більше так не буду. Чесно!

- Ми віримо тобі! А зараз головне! – тато плеснув у долоні. У двері увійшла мама з вчорашнім тортиком і … велосипедом.

- З днем народження, сину! З днем народження, братику. – заплескали дружно зайці.

Ігор Калинець.

Хлопчик—Фігурка, який задоволений собою

Пізньої осені Ганнуся поверталася додому трамваєм. На запотілих вікнах дівчинка намалювала фігурку людини в окулярах: вийшов Хлопчик—Фігурка.

Виходячи з трамвая, Ганнуся почула, як її попросили подати руку, озирнувшись, побачила, що Хлопчик—Фігурка (Ха-еФ) стоїть поруч. Дівчинка посадила Ха-еФа у ранець, в альбом.

«Яка дивна пригода трапилася зі мною, — думала дівчинка, — ніколи б не сказала, що нарисована людинка може ожити».

Удома перед сном Ганнуся пригадала про Ха-еФа. Вона вийняла альбом — хлопчик якраз умістився на аркуші, ніби його там нарисували. «Що ж робити, — міркувала школярка, — чи вирвати аркуш, чи, може, вдасться Ха-еФа звідти вигнати. Бо за такий рисунок можна отримати одиницю».

— Хлопчику, чи ти можеш відклеїтися з альбому, отак, як ти відклеївся з вікна? — запитала дівчинка.

— Звичайно. Але ж ти мені дозволила тут розташуватися. Я дуже полюбляю альбоми. Можеш мене навіть розмалювати кольоровими олівцями.

— Добре, розмалюю, — пообіцяла Ганнуся. — Але я хочу, аби ти забрався з альбому на урок малювання. Бо ще схоплю двійку!

Ха-еФ згодився.

Та наступного дня Ганнуся забула про нього, ніби то був сон. І коли вчитель малювання переглядав домашні завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засміявся:

— Ганнусю, що тебе потягло на дитячий рисунок? Чи, може, тобі меншенький братик нарисував цю людинку?

Ганнуся почервоніла, але змовчала: в неї не було меншого братика.

— То я.., так бавилася, — відповіла вона. Це трохи було правдою, але не всією. В усю правду вчитель ніколи б не повірив.

За попередній малюнок «Зима на нашому подвір'ї» учитель поставив п'ятірку, проте попросив забавлятися на окремому аркуші. А біля Ха-еФа поставив знак питання.

«От, я тепер із червоним знаком запитання. Це надає мені таємничості, — запишався Ха-еФ. — Нехай думають про мене бозна-що, нікому не розкрию таємниці. Я задоволений собою».

Ха-еФ вирішив вигадати собі таємничу історію. Він попросив у Ганнусі дозволу користуватися її ручкою й почерком. Вона дозволила. А зранку, на уроці української мови, вона розгорнула зошит — і вжахнулася: кілька сторінок було списано її почерком. Ось що було написано в Ганнусиному зошиті. Автобіографія.

Відразу пояснюю, що складне слово «автобіографія» складається із трьох неукраїнських частин, що означають:

авто — сам,

біо — життя,

графія — опис, тобто сам описую життя. Або по-нашому — мій життєпис.

Я походжу з далекої планети Хвігурія, де всі мешканці такі, як я — хвігурки. Наша планета вигідна для життя хвігурок, бо вся забудована довгими скляними стінами. Вона нагадує скляний лабіринт. До стін легко причіплятися. Отож, на одній такій стіні мешкав я з цілою родиною. Але щоразу більше нас ставало на планеті — не було вже де розміщуватися. Тоді наш володар Хвігурій Десятий зібрав Велику Раду Хвігурії, щоб вирішити, як далі маємо жити. Він промовив:

— Мої дорогі хвігуряни! Наша Хвігурія стає затісною — нас щораз густіше. Коли хтось покидає своє місце на стіні задля гостювання чи прогулянки, то немає певності, що, повертаючись, застане його вільним. Країна перенаселена. До того ж у боротьбі за незайняте місце всі хвігурки вимішались. Отож, розпадається сім'я, родина, бо чужі хвігурки втискуються за найменшою можливістю. Також нема місця на нові скляні стіни. Настає чистий тобі Вавилон. Який же вихід із нашої сутужної ситуації? Або стерти частину хвігурок зі стін, або вислати частину нашого населення на інші планети, наприклад, на Землю.

— Вислати на Землю! — загуділа громада, бо ніхто не хотів бути стертим зі стіни — з лиця Хвігурії. Отже, із життя. Хоч і тісненько, а все-таки ліпше існувати, аніж не існувати.

Отож, кілька тисяч добровольців-хвігурян, у тому числі і я, подалися в космічні мандри. Я попрощався з рідними, хоч це було нелегко — вони в пошуку за вільним місцем були розкидані по цілій планеті. Прощання забрало декілька місяців — і ось я на Землі. Дорога була доволі довгою. Ми лежали спресовані у скляних штабелях. Коли наш космічний корабель увійшов в атмосферу Землі (атмосфера — це повітря, яке огортає планету Земля), скло терлося об повітря, а від тертя стало нагріватися, аж плавитися. Ми вчасно повідтулялися — і порозсіювалися по усій землі. Я причаївся, невидимий, на трамвайній шибці, аж поки дівчинка Ганнуся не відновила моє існування, накресливши пальчиком мою подобизну — саме там, де я був. Тепер я замешкав у її альбомі. Хлопчик-Хвігурка.

Учителька зібрала зошити, прочитала «Життєпис», вирішила, що Ганнуся сама написала оповідання й похвалила.

Вчителька повернула зошит. Після «Мого життєпису» червоним олівцем було написано «гарно». І стояв велично-червоний знак оклику. «Ха-еФ буде задоволений з такої оцінки», — подумала Ганнуся.

На перерві Богданко бігав за Ганнусею і дражнився:

— Ганнуся — письменниця, Ганнуся — письменниця!..

Вчителька попросила дівчинку прочитати оповідання. Усі уважно слухали, потім плескали. Ганнуся показала портрет Ха-еФа.

Богданко, який чувся трішки винним перед Ганнусею, попросив дозволу крейдою на таблиці нарисувати такого ж хлопчика. Вчителька запитала, чи дітям сподобалося оповідання, і всі хором підтвердили, що так.

— Отож, діти, як ви гадаєте: це казочка чи фантастичне оповідання?

— Мабуть, фантастичне оповідання, — сказала Соломійка, — бо там є про далеку планету Фігурію, про зовсім інший світ, аніж на землі.

— Добре, — згодилася вчителька, — може, ще хтось спробує за вихідні скласти оповідання на вільну тему.

Соломійка позичила в Ганнусі Ха-еФа, щоб легше було писати оповідання, проте в неї нічого цікавого не вийшло. Коли вона почула голос — то аж стрепенулася від несподіванки — говоривбо Ха-еФ:

— Не журися, Соломійко, іди спати. Я щось придумаю.

Так вони познайомилися. Ха-еФ вирішив написати друге оповідання.

Мій другий життєпис.

Татарська орда розтеклася, як повінь, по нашій країні: диміли села та міста, людей хапали в полон, або ясир (це по-татарськи). Жителі втікали в ліси і нетрі, ховалися по ярах і вертепах, шукали схову в печерах. Тільки ті, що вміли тримати зброю, збиралися у боярських дворах, щоб з'єднатися у загони для захисту.

До одної печери набилося багато челяді: жінок, стареньких, дітей. Малий Івасик з іншими дітьми забився у темний куток. Від ватри, що палала посередині, відблиски миготіли по стінах. Івасик роздивлявся дивні малюнки, хоч, може, нічого дивного в них не було: хвігурки людей і тварин. Вони були різані у камені дуже просто, ніби по-дитячому.

«Тут, певно, колись мешкали люди і діти вирізали рисунки на стінах, — думав Івасик. — А можливо, вони, як і ми, ховалися від ворогів».

Івасик пальцем водив по заглибленнях рисунків. Саме там і я, Хлопчик-Хвігурка, був нарисований у печері. Мені було приємно від теплого людського дотику. Здавалося, що я оживаю, починаю мислити і згадувати минуле. Ні, Івасик помилявся: то не діти нас рисували, а сивобороді жерці — волхви різали хвігурки, промовляючи якісь молитви-заклинання. Це було дуже і дуже давно, і я вже не міг пригадати, що то були за чудодійні заклинання. Та нам передавалася їхня чарівна сила. Тому Івась, котрий торкався мене пальцем, теж сповнювався нею. Він виріс розумною і богобоязливою людиною. Він жив довго в монастирі й писав мудрі книги, навіть сам вирізав рисунки на дошках. Це були дереворити, що ними, покритими хварбою, відтискалися ілюстрації у книгах. І підписувався він під ними як Іоан Печерський.

А ось зовсім недавно діти з товариства «Спадщина», що у Львові, відвідали нашу печеру. Один із них, освітлюючи собі дорогу ліхтарною, ковзнув променем по стіні — він вихопив мене з пітьми. І, коли він обмацав мене пальцем, мені здалося, що я перейшов у нього.

По мандрах у горах спадщанці повернулися до Львова. Хлопець, добираючись трамваєм додому, пальцем повторив мою хвігурку на вікні. Потім він вийшов, залишивши мене самого мандрувати містом. Та не надовго. Бо коли до мене усміхнулася школярка, я подався за нею до виходу з трамвая. Тепер мандрую на її аркуші з альбому, і ці мандри мені до вподоби. Я задоволений собою.

— І це оповідання гарне, — похвалила вчителька на уроці літератури. Вона також вивела великий червоний знак оклику після слова «гарно». — Тільки ти, Соломійко, повторюєш Ганнусину помилку, пишучи «ф» через «хв». Хто скаже, яке це оповідання?

Учні вирішили, що це оповідання географічне, історичне, пригодницьке, а також фантастичне. На великій перерві Ганнуся і Соломійка засумували: як їм зізнатися, що оповідання писали не вони. І вирішили покласти аркуш з Ха-еФом Богданкові в ранець. Увечері Богданко й Ха-еФ познайомилися.

Хлопець із рисунком підійшов до комп'ютера. Вправно увімкнув його і став відшукувати на екрані гру.

— Я ніколи не бачив гри з тобою, — сказав він.

— Гра простенька, — відповів Ха-еФ, — мене рисує кольоровими крейдами дівчинка на тротуарі. З-за рогу раптом з'являється двірничка і мокрою шваброю береться малюнок стерти. Отже, ти будеш тою двірничкою і водитимеш пультом («мишкою» — як усі називають). Поки стираєш, дівчинка мене вирисовує в іншому місці. Тільки встигай за нею.

— Стерти можна швидше, аніж нарисувати, — не розгубився Богданко.

— Починаймо! Я майже готовий, — мовив Ха-еФ. Хлопцеві зовсім не дивно було, як Ха-еФ опинився на екрані.

Його справді вималювала крейдою дівчинка, досить подібна до Ганнусі. З-за рогу наблизилася двірничка зі щіткою. Тепер треба було нею покерувати. Тож Богданко став маніпулювати комп'ютерною мишкою, щоб стерти фігурку. Всього Ха-еФа неможливо було захопити щіткою — вона не була настільки широкою. Змивати треба було частинами: окремо півголови, руку і ногу, а тоді вже іншу частину голови, другу руку та другу ногу. Звичайно, можна було водити щіткою і в інший спосіб — для того була забава. Та дівчинка завжди випереджувала. Богданко напружився — він за два помахи навчився стирати рисунок. І тому десь на десятій фігурці наздогнав дівчинку: вона не могла малювати, бо щітка відразу поїхала по її руці.

— Я виграв! Я виграв! — зрадів хлопець. — Я ж тобі казав, що класно граю. Тепер будеш мені служити!

Ха-еФ повернувся в альбом, а на ранок з'явилося третє оповідання.

Мій третій життєпис.

Я жив у коморі — пам'яті комп'ютера. Там, можливо, тісно, а можливо, не тісно. Бо я був і в той же час не був. Там я не виглядав хвігуркою. Але в кожну мить я міг стати цілим собою. Чи там був час?

Може, був, а може, не був — я не відчував нічого і не знав, чи минають дні і ночі. Я не бачив і не чув, що робиться поза мною. Навіть коли вмикали комп'ютер та вибирали різні інші програми, я про них абсолютно не здогадувався. Бо в мені нічого не діялося. Але, лише викликали програму зі мною, тобто коли посилали виклик по мене, я тоді отримував тіло, прокидався зі сну, в якому нічого ніколи не снилося. Навколо все теж оживало для мене. Напевно, так було не часто. Тож, коли я став собою, намагався у хвилини появи на екрані не животіти, а жити повноцінно, не змарнувати ні секунди. І ще я думав, як не дати себе стерти з лиця землі (чи то з тротуару, як у грі, де мене вирисовувала дівчинка). Я так напружено думав, що моя думка, мої відчуття передавалися хлопчикові Богданкові, який сидів біля комп'ютера з мишкою у руці. Він, здається, вловлював їх розумом. Я часто гадав, як би то залишитися хвігуркою і після забави, не зникати у невідомості, а якось визволитися з комп'ютера на волю, опинитися у Богданковому світі. Я не хотів повертатися у ніщо. Мені хотілося самому водити мишкою.

Одного разу я почув, як Богданків татко розповідав йому про шкідливий комп'ютерний вірус, що поїдає усі програми і може стерти навіть мене. Тобто ні з мене нічого не залишилось би, ні з моєї гри також. І я уявляв себе лицарем, що вийшов на поєдинок із вірусом і побиває його списом на смерть. Може, тоді мені як переможцю дозволять не зникати, а жити вільно і вийти на волю — поза екран. Але то були марні сподівання.

Якось мені здалося, що Богданко вловив мої думки-бажання, бо у нього прохопилося:

— Як жаль мені Хлопчика-Хвігурку: його вічно стирають з лиця землі. Я визволю його з цієї гри.

Він попросив свого татка, аби татко видрукував Ха-еФа на папері. Це робиться на диво просто. Відбивається на принтері (так називається друкарка, що пов'язана з комп'ютером) буквально за якісь секунди те, що є на екрані. Мій відбиток був побільшений у розмірі, наскільки він міг зміститися на аркуші паперу. Богданків татко сказав, що коли мою програму вкласти в інші, ліпшої марки комп'ютер і принтер, то рисунок може вийти кольоровим. Але я радий навіть із чорно-білого друку. Краще бути вільним чорно-білим, аніж кольоровим у неволі.

Богданко втішився Ха-еФом на папері, він обвів рисунок кольоровими олівцями. Ось таким я тепер мандрую по білому світі, завжди задоволений собою.

Хлопчик-Хвігурка.

Учителька не повірила, що оповідання Богданко написав сам. Хлопчик розказав про Ха-еФа. Ганнуся й Соломійка підтвердили його слова.

Довелося усім повірити в існування Ха-еФа, що пише свої життєписи. До того ж через «хв». Хіба це не доказ? Врешті сам Ха-еФ подав голос, запевнюючи усіх, що він напише кожному учневі свою біографію. Тільки істота, що задоволена собою, може це зробити, запевнив він на цілий клас.

Мені здається, що оця пригода трапилася тільки тому, що Ганнуся мала необережність дорисувати Ха-еФові на трамвайній шибці окуляри. Тому він такий розумний. Буває ж таке! Хіба ні?

Письменник майстерно переносить читача в яскравий світ дитячої фантазії, де намальований герой не тільки оживає і спілкується з творцем, а постійно розширює коло друзів, допомагає їм. У цьому Ха-еФ бачить свою життєву місію, і, виконуючи її, задоволений собою.

Вкладення
Кiлькiсть переглядiв: 1457

Коментарi